Відчуття дому

Похапцем полишаючи місто наприкінці лютого, я лише встигла разом із документами кинути у наплічник кілька своїх пряничків, так би мовити, «у дорогу».

Про ту страшну дорогу, можливо, буде окрема розповідь, але зараз тільки скажу, що нікуди з рідної України не виїжджала. А потім, дякуючи нашим Збройним Силам, які змусили долю стати на нашу сторону, я повернулася додому.

Ходила по кімнатах, насолоджуючись відчуттям рідної домівки, притуляла до серця кожну милу дрібничку, пригадувала, що де лежить по шафах. Очманіло дивилася на краєвид з вікна, за яким вже буяла щира весна… а в мене по підвіконню все ще були розсипані блискітки від новорічних прикрас… Я надовго «зависла», розглядаючи малесенькі клаптики мирного життя, яке відтепер розділилося на «до» і «після»…

Змахнувши нарешті блискітки у долоню, я відпустила їх за весіннім вітром і вийшла на лоджію.

На очі потрапив самотній пряничок, якого, виявляється, я не помітила у лютому і він пробув тут увесь цей час. Довго не наважувалася, а тоді із завмиранням скуштувала шматочок… Відверто кажучи, геть не очікувала, що він буде їстівним, проте мед та спеції, які входять до складу, вберегли мого рудика. Пряничок виявився не тільки придатним до їжі, він був смачним!

Тому — потрібно робити нові!

Бо відтепер для мене імбирні прянички, це не тільки символ Різдва, це — відчуття дому та спокою у будь-яку пору.

Вважайте це нахабною рекламою) але яка ж то насолода — починати ранок вдома кавою зі шматочком пряничка!